11-12 жовтня 2014 р. Українська поліцейська автокорпорація розпочала свій проект, націлений на ознайомлення з пам’ятками, цікавими місцями, таємницями та красотами України — «Цикл подорожей по Україні». Першою поїздкою патріотичного циклу стала подорож у Трипілля за маршрутом Київ - Трипілля - Ржищів - Трахтемирів.

Гарному настрою нашої дружної команди не в останню чергу сприяла лагідна сонячна погода та відчуття очікуваних пригод. Знайомство з культурою трипільців — за однією з теорій, наших прямих пращурів — завершилося відвідинами народного гуляння у Ржищеві на честь святкування Покрови Пресвятої Богородиці та Дня українського козацтва. Членам УПАК пощастило прийняти участь в традиційному щорічному обряді посвяти в козаки і стати справжніми захисниками Батьківщини, проголосивши врочисту присягу перед громадою козацького полку.

Пішохідна єкскурсія по Трахтемирівському заповіднику, де була заснована перша неофіційна столиця козацтва (Запорізька Січ виникла пізніше), пікнікування на Горі Сили з неймовірним пейзажем на Дніпро, поїздка до джерел Живої та Мертвої води — таким ось насиченим був другий день подорожі нашої команди.

Перший Тур вихідного дня по пам’ятках культури України видався вдалим!
Вже зараз розробляються нові маршрути, слідкуйте за новинами на сайті та підписуйтесь на розсилання!

Трахтемирів 2014

Саття–відгук, автор: Роман Пашковський

Той, хто не знає історії, приречений повторювати її помилки.

Дж. Сантаяна

На початку жовтня 2014 року український відділ Міжнародної поліційної автомобільної корпорації (PMCU) спробував зазирнути у дзеркало історії, щоби хоч трохи чіткіше побачити в ньому себе, як частину української спільноти, її прадавніх звичаїв, культури, характеру і долі. Можливо, мало хто з членів нашої організації мав собі на думці саме такі пафосні слова, коли пакував валізи, пакунки і пакуночки, лаштуючись у подорож до Трахтемирова, але тішу себе, що нам вдалось таки досягти згаданого ефекту.

О пів на сьому наша невелика колона вже розрізала холодне і туманисте ранкове повітря, рухаючись на південь від Києва. Зліва від нас час від часу виблискував хвилями Дніпро, ніби передавав привіт і обіцяв щось цікаве попереду. І не обманув. Першим нашим «місцем історії» була так звана Дівич-гора поблизу містечка Українка. Фактично, це пагорб, який у давнину мав велике релігійно-містичне значення. Тут колись поклонялись язичницькій богині Дані, у віданні якої була вода (недарма корінь дн- у назвах річок), плодючість і народження дітей. Сюди досі приходять люди, щоб попросити допомоги з останнім пунктом. Я натомість попросив, щоб у Києві дали гарячу воду (і через тиждень її таки дали). Краєвид із вершини Дівич-гори цікавий тим, що немовби заохочує порівняти два пейзажі: той, що навколо Українки – суцільні берегові крани, баржі, труби і залізничні колії; той, що південніше – величний Дніпро з крутим правим берегом, строкатим покривалом дерев у осінньому листі і туманом, у якому штрих-пунктиром намічено десь лівий берег, майже без слідів присутності людини.

Взагалі, для міського жителя такий несподіваний виїзд за межі звичних бетонно-трамвайних ареалів має несподіваний ефект: здається, що потрапив у картину, на якій все застигло у якомусь вигадливому і прекрасному, але все ж нерухомому взаємозв’язку. Нам потрібна була людина, яка змогла б оживити картину, розповісти, що на ній було раніше і як воно перетворилось на те, що ми бачимо сьогодні. Нашим організаторам пощастило знайти таку людину і домовитися з нею про співпрацю – знайомтесь, пан Олег, військовий журналіст, перекладач, історик і археолог, який зараз мешкає у Ржищеві і погодився стати гідом на час нашої подорожі. Не буде перебільшенням сказати, що без пана Олега наша мандрівка звелася б до прозаїчного «виїзду на шашлики в хороше місце». Він знає дуже багато і розповідає дуже цікаво. Я помітив, що коли йти неподалік від пана Олега, то можна нескінченно підійматись крутими схилами і чагарниками і не втомитись, бо вся увага прикута до розповіді, натомість про ноги забуваєш. Ще однією особливістю є те, що пан Олег уміє розповісти про «діла сивої минувшини» не сухою мовою підручників, а так, що відчуваєш: історія – це щось дуже близьке, вона має стосунок до тебе, вона продовжується зараз, а її учасники – живі люди, а не мумії, як можна подумати, коли читаєш короткі офіційні біографії.

«Ми тільки перший день їдемо, а мені вже здається, що цілий тиждень, так багато всього сталось» - почув я від когось і подумки погодився. Дійсно, як на дводенну подорож наша програма була неймовірно насиченою. Пересівши на катери, ми відвідали затоплену церкву поблизу села Гусинці, скуштували юшки і «карбованого карася» за місцевим рецептом, побували на козацькому служінні і посвяті в козаки, піднялись на славетний і сумний Букринський плацдарм, відвідали джерела з живою і мертвою водою, місця розкопок трипільської культури. Потім ночували у місті Звенигород. Наступного дня побували на трахтемирівському козацькому кладовищі і в заповіднику. Звісно, дякувати за це варто нашим організаторам: усе було розраховано з математичною точністю: від цих двох днів ми взяли все, що можна було взяти.

Що ж саме ми взяли? Що поїхало з нами до Києва? Особисто в мене в голові осіли краєвиди. Вид із пагорба на велику річку, катери перекреслюють її то тут, то там, ледве видно інший берег. Дорога обгортається серпантином навколо пагорба, ховаючись під жовтими кронами дерев. Урвище зі стінами надломленої породи, до краю якого боязко навіть і підступити. Крім краєвидів запам’ятались також історії. Короткі і довгі. Веселі й сумні. З мораллю і без. Про російського генерала, про козаків на чайках, про Переяславську раду, про те, як козаки йшли на Москву, про танкові бої на підступах до Києва в Другу Світову, про бойові подвиги, дворові інтриги і невипадкові випадковості. Здається, що всі ці історії зливаються в одну велику Історію, відгомін якої ще досі чути в краях, де нам довелось бувати цієї осені.